Салко  Тарас Михайлович народився 18 серпня 1989 року в с. Радча Тисменицького району на Івано-Франківщині. Зростав дуже добрим, веселим і слухняним хлопчиком.  Був надзвичайно працьовитим, завжди любив допомагати, був безвідмовним, відповідальним. Його щирість притягувала людей, а працьовитість викликала повагу.  

Закінчив 11 класів Радчанської загальноосвітньої школи. «Кажуть, що справжнє світло не кричить про себе, воно просто світить. Таким був Тарасик – дивовижно спокійним, врівноваженим і неймовірно добрим. У нашому класі він був тим острівцем спокою, до якого завжди хотілось тягнутися. Він ніколи не шукав конфліктів, умів вислухати так, як ніхто інший і допомагав просто тому, що мав добре серце. Війна забирає саме таких – тих, хто був занадто чистим для цього жорстокого світу» - такі слова написала про воїна  його класна керівниця Віра Гарасимович.

Після школи поступив  в  Івано-Франківський коледж технологій та бізнесу, який закінчив у 2008 році.

У листопаді 2008-го був призваний до лав Збройних сил України, служив стрільцем у роті морської піхоти військової частини А2272 м. Феодосії (АР Крим). 

У цивільному житті Тарас знайшов своє покликання у створенні краси. Він був справжнім віртуозом у викладенні бруківки. Тарас зібрав власну бригаду, з якою об'їздив не тільки нашу область. Його знали як фахівця, чия робота була бездоганною – від маленьких двориків до великих площ. Його узори, викладені з бруківки, будуть ще багато-багато років радувати око мешканців нашого краю.

З перший днів повномаштабної війни став на захист нашої Держави. Служив молодшим сержантом у 7-му окремому стрілецькому батальйоні військової частини А7091, був стрільцем-гранатометником,  командиром 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти. Разом з побратимами пройшов запеклі бої на Харківщині (Ізюм), Донеччині (Лиман), Луганщині (Невське) та Запоріжжі (Роботино). Загалом пробув 768 днів на бойових позиціях, евакуйовував тяжкопоранених побратимів. Кілька разів був поранений біля села  Невське Луганської області, отримував контузії, але після лікування знову повертався у стрій до своїх побратимів. Після останнього поранення та кількох операції був переведений у радіотехнічний батальйон  Галицько-Волинської радіотехнічної бригади повітряного командування «Захід» військової частини А4604, де встиг прослужити нецілий місяць аж до смерті. За час служби заробив багато хворіб, але був дуже терплячим і ніколи не жалівся, з мужністю витримував усі випробування. На запитання рідних завжди відповідав, що все добре.

Особливе місце в серці Тараса займала родина. Для своєї молодшої сестри він був не просто братом, а справжнім ангелом-охоронцем, опорою та порадником. Він оточував її неймовірною теплотою, дбаючи, щоб вона завжди відчувала себе захищеною. Ця любов поширювалась і на племінників Богдана і Настю, яких Тарас обожнював понад усе. Він міг годинами гратися з малечею, стаючи для них найкращим другом і прикладом для наслідування, дуже ними тішився, завжди про них розказував своїм побратимам. У їхню честь і взяв  собі позивний «Вуйко».

Відданий військовій присязі на вірність Українському народу, помер 18 квітня 2025 року від поранень  та ускладнень, отриманих під час виконання бойових завдань, пов’язаних із захистом Батьківщини, поблизу н.п. Невське Луганської області.

За час військової служби отримав багато нагород: почесну відзнаку «7 окремий стрілецький батальйон», нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій»,  відзнаку  Міністра   оборони України «За поранення» та дві лаврові гілки «За жертву крові в боях за волю України». 

Прижиттєво нагороджений Орденом «За мужість» III ступеня.

Похований на кладовищі в с. Радча.