Івано-Франківськ - місто героїв

Оксана Попович

Оксана Попович
Попович Оксана Зенонівна народилася 2 лютого 1926 р. в селі Жукові Городенківського повіту Станиславівського воєводства Польської республіки, що на Покутті (тепер Тлумацький район Івано-Франківської області). На становлення її особистості вплинули такі фактори: походження з національно свідомої родини, виховання в патріотичному дусі, антиукраїнська політика польського уряду та радянської влади, національно-визвольна боротьба 1930–1940-х рр. Перебувала в Юнацтві ОУН. У 1944 р. вступила до ОУН. Підтримувала боротьбу УПА. В ОУН була зв’язковою. Її завданням було передавання «штафет» та оунівської літератури.

У 1945–1956 рр. Оксана Попович відбувала покарання за участь у визвольних змаганнях під вигаданим нею в ході першого арешту ім’ям «Петрушак Варвара Петрівна». При цьому вона брала участь у боротьбі, яку в таборах продовжували колишні члени, вояки і симпатики ОУН та УПА. Після звільнення повернулась в Україну. Була визнана інвалідом. Оселяється в теперішньому Івано-Франківську.

З кінця 1950-х рр. Оксана Попович стала однією з найактивніших в УРСР розповсюджувачок самвидавної літератури. Водночас збирала гроші на потреби самвидаву, для надання допомоги політв’язням. Особливо активною була її дисидентська діяльність у 1969–1971 рр., коли вона належала до неформальної Івано-Франківської групи захисту політв’язнів, створеної Валентином Морозом. Найвідомішими акціями, в яких взяла участь Оксана Попович, стали: підписання заяви «Знову камерні справи?» на захист С. Караванського (1969 р.); звернення із заявою протесту щодо засудження В. Мороза (1970 р.); надсилання у вищі органи державної влади колективної скарги на незаконні дії міліції під час весільної вечірки О. Заливахи (1971 р.).

Оксана Попович сповідувала суспільно-політичні погляди, котрі можна вважати актуальними й досі. Вони відповідали засадам демократичного націоналізму, адже в їх основі були ідеї взаємопов’язаності прав людини і нації, державності, захисту української мови та культури, обрання влади вільним голосуванням.

Протягом 1974–1987 рр. Оксана Попович відбувала своє друге ув’язнення та заслання. Перебуваючи в ув’язненні, у 1979 р. вона стала членом правозахисної організації – Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Брала участь у голодуваннях, підписувала листи, звернення, меморандуми проти порушення прав людини в СРСР. 

Після звільнення із заслання у 1987 р. повернулася до Івано-Франківська, стала активною учасницею українського національного відродження в умовах перебудови. У липні 1988 р. була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської спілки, обрана членом ради, секретарем-діловодом. Повністю реабілітована.  

В останні роки свого життя Оксана Попович тяжко хворіла, адже в місцях позбавлення та обмеження волі загалом перебувала 24,5 років. Померла 22 травня 2004 р. у Івано-Франківську. Похована 24 травня на Центральній алеї почесних громадян міського цвинтаря, що в Івано-Франківську.  

Указом Президента України № 937 / 2006 від 8.11.2006 р. Оксана Попович нагороджена орденом «За мужність» І ступеня (посмертно). Також з нагоди 30-річчя УГГ їй посмертно у 2006 р. вручено пам’ятну медаль «В’язням сумління» Міжнародної амністії. Відомий український художник-шістдесятник Опанас Заливаха намалював портрет громадської діячки.  

Отже, життя та діяльність Оксани Попович може бути взірцем подвижницького служіння українській національній ідеї, оскільки вона боролася за збереження та подальший розвиток національної та культурної самобутності українського народу, за неухильне дотримання прав людини, за побудову демократичної, правової і соціальної держави, надання їй українського характеру. Варто пам’ятати самовідданих і жертовних правозахисників радянського минулого та увіковічувати їх. До того ж Оксану Попович відносять до 150-ти видатних українок.


Детальніше

Петро Савчук

Петро Савчук

Петро Іванович Савчук – народився 2 січня 1937 року в Отинії, на Станіславівщині (зараз Івано-Франківська область). Успішно навчався та закінчив Івано-Франківський технікум фізичного виховання та Тернопільський фінансово-економічний інститут. З 1961 р. по 1965 р.

Тренерську кар`єру розпочав із командою «Карпати» смт. Брошнів. В 1964 та 1965 рр. разом з  командою здобував кубок Івано-Франківської області, в 1965 році команда стала срібним призером чемпіонату області, а до того, в 1963 та 1964 рр. – бронзовим призером.

З 1966 р. по 1973 р. тренував футбольну команду «Колгоспник» міста Бучач, що на Тернопільщині (з 1968 року команда носить назву «Колос». З командою районного центру Тернопільщини Петро Іванович 8 разів вигравав чемпіонат Тернопільської області (1966-1973), 5 разів виборював Кубок ДСТ «Колос» (1966-1970 рр.). В 1968 р. команда «Колос» стала чемпіоном УРСР серед колективів фізкультури, а в 1966 р. була срібним призером чемпіонату.

Три роки поспіль – 1969 – 1971 рр. – Петро Савчук виводив команду «Колос» у переможці Кубку СРСР «Золотий колос», що був започаткований Федерацією футболу СРСР для кращих команд Радянського Союзу серед сільських команд. Двічі, в 1967 році та 1968 році команда була фіналістом Кубку «Золотий колос».

За вагомі здобутки Петру Савчуку було присвоєно звання «Заслужений тренер України». До речі, він став першим уродженцем Прикарпаття, що отримав таке почесне звання.

В 1974 році Петро Савчук працював в команді «Будівельник» міста Тернопіль.

З 1977 по 1978 роки Петро Іванович працював на посаді директора стадіону «Спартак», сьогодні це міський центральний стадіон «Рух» міста Івано-Франківська.

У 80-тих роках минулого століття працював заступником Івано-Франківського обласного товариства «Колос», заснував перший кооператив на Прикарпатті – «Еластомір».

Помер Петро Іванович Савчук 11 лютого 2011 року.

На честь видатного тренера у Івано-Франківську проводиться традиційний щорічний дитячий турнір. Вперше турнір було організовано у 2012 році. Сьогодні турнір став не тільки традиційним, але й наймасовішим на теренах Прикарпаття. Його учасниками є  не тільки команди України, але й зарубіжжя.

Детальніше

Богдан Бойко

Богдан Бойко
Богдан Бойко народився 2 червня 1937 року у селі Діброва на Івано-Франківщині, у родині колгоспників: батько Михайло Васильович (1905-1984), мати Анастасія Іванівна (1907-1996). В ріднім селі закінчив семирічну школу, до середньої три роки ходив у Старі Скоморохи, у 1956 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив 1961 року.

Богдана Бойка вважають дуже плідним письменником, з під пера його вийшли числені повісті та романи на суспільні та історичні теми. Після здобуття Незалежності України він працює в редакції новоствореного часопису «Перевал». Через чималий внесок в літературне життя краю, його було обрано (літераторами) головним редактором місцевого літературно-художнього і громадсько-політичного часопису «Перевал» (м.Івано-Франківськ) з 1996 року.

Богдан Бойко є автором числених повістей та романів на суспільні та історичні теми.
Детальніше

Юрій Шулятицький

Юрій Шулятицький
Ю́рій Йосипович Шулятицький (4 серпня 1942, Станіслав — 21 лютого 2013, Івано-Франківськ) — колишній радянський та український футболіст, тренер та футбольний функціонер. Заступник президента та член виконавчого комітету Івано-Франківської обласної федерації футболу. Батько футболіста Юрія Шулятицького, брат Тараса Шулятицького.

Сім'я Шулятицьких мешкала на Гірці, неподалік від стадіону «Локомотив», тож не дивно, що обидва брати, Юрій та Тарас, стали футболістами. Тренував місцевих хлопчаків на той час Володимир Бриндзей, який і розгледів у братах потенціал. Батько хлопців був залізничником, тож вони росли справжніми патріотами ФК «Локомотив» і продовжувати кар'єру у іншому клубі не бажали. На відміну від Тараса, що захищав кольори московських «Динамо» та ЦСКА, а також львівських «Карпат», Юрій усю кар'єру так і провів у «Локомотиві», що виступав на рівні чемпіонату Івано-Франківської області.

Після завершення кар'єри гравця Шулятицький протягом багатьох років працював тренером у рідному клубі, допоки у 1989 році його не було запрошено до «Прикарпаття» на посаду начальника команди. У 1992 році на певний час очолив головний івано-франківський клуб, проте невдовзі залишив його, щоб розпочати у 1993 році роботи зі стрийською «Скалою». Після цього на аматорському рівні працював з футбольним клубом «Бескид», а у 1998 році очолив луцьку «Волинь», що виступала на той час у першій лізі чемпіонату України. З 2002 по 2006 рік (аж до втрати статусу професійного клубу) був керманичем та президентом івано-франківської «Чорногори». З 2006 по 2007 рік тренував місцевий «Спартак», а у 2008 році повернувся до «Чорногори», що брала участь у змаганнях на першість області. Окрім тренерської діяльності займався роботою футбольного функціонера. Був членом виконавчого комітету та заступником голови Івано-Франківської обласної федерації футболу.

Крім футболу мав хобі — розведення голубів, яким займався з 7 років. Перебував у івано-франківському клубі голубівників при ФСТ «Україна», утримував на горищі будинку близько 120 голубів різних порід
Детальніше

Андрій Витвицький

Андрій Витвицький
Андрій Витвицький – народився знаково, напередодні Нового Року,  31 грудня 1987 р. у нашому місті. Мама Тетяна виховувала його самостійно, з допомогою бабусі та тітки. Андрій ріс хлопчиком м`яким та добродушним. В 1994 році Андрій пішов в 1-ший клас ЗОШ І-ІІІ ст. №14 з польською мовою навчання а в 2000 році перейшов на навчання в ЗОСШ №3 у клас з польською мовою навчання, яку закінчив у 2005 році.

Ще в 1996 року Андрій приступив до І-шого Причастя в Івано-Франківську в парафії Христа-Царя Всесвіту. Пізніше, відчуваючи глибоку духовну потребу в 2005 році Андрій розпочав навчання у Вищій Духовній Семінарії Римо-католицького обряду в Брюховичах Львівської області. Закінчивши 4 курс, у червні 2010 року він залишив навчання в семінарії. Далі працював по можливості, роздумував над своїм покликанням та записував власні вірші.

У вирі подій 2013 року, 2 грудня Андрій без роздумів поїхав у Київ на Майдан. Практично усю революцію він провів у столиці, поруч зі всіма українцями які прагнули справедливих перемін. Цей час неабияк надихнув Андрія у тому, що для майбутнього країни найперше кожний повинен запитати себе, про свій вклад. Він пройшов горнило вуличних зіткнень 18-20 лютого 2014 року, а з перших днів війни брав участь у бойових діях на Донбасі у складі Українського добровольчого корпусу.

12 жовтня 2014 року Андрій вінчався з Олександрою Гончарук в Греко-Католицькій церкві в Покровську на базі ДУК ПС в Дніпропетровській області. Шлюб уділив Головний капелан 5-го Окремого Батальйону Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор" о. Петро. 27 травня 2015 року у Андрія народилась донечка Надійка.

Із позивним «Спікер» Андрій був керівником штурмового блоку «Черепахи» добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Його шлях обірвався 16 січня 2018 року в Авдіївці, на передовій Визвольної війни.

PL: Andrzej Witwicki

Andrzej Witwicki – urodził się w naszym mieście bardzo symbolicznie, w przededniu Nowego Roku,  31 grudnia 1987 roku. Matka Tetiana wychowywała go samodzielnie, przy pomocy babci i cioci. Andrzej rusł  miękim i wrażliwym chłopcem. W 1994 roku Andrzej poszedł do 1 klasy Ogólnokształcącej Szkoły Średniej nr 14 z polskim językiem nauczania, a w 2000 roku przeszedł do Ogólnokształcącej Szkoły Średniej nr 3 do klasy z polskim językiem nauczania, którą skończył w 2005 roku.

W 1996 roku Andrzej przystąpił do Pierwszej Komunii Świętej w Parafii Chrystusa Króla w Iwano-Frankiwsku. Później, odczuwając głęboką potrzebę duchowną w 2005 roku Andrzej rozpoczął studia w Wyższym Seminarium Duchownym Archidiecezji Lwowskiej w Brzuchowicach. Ukończywszy czwarty rok studiów, w czerwcu 2010 roku opóścił seminarium. Później w miarę możliwości pracował, rozmyślając o swoim powołaniu i zapisując własne wiersze.

W toku wydarzeń 2013 roku, 2 grudnia Andrzej bez chwili wahania pojechał na Majdan do Kijowa. Praktycznie całą Rewolucję przebywał w stolicy razem ze wszystkimi Ukraińcami, którzy pragnęli sprawiedliwych zmian. Ten okres niezwykle inspirował Andrzeja do myśli, że każdy powinien zapytać siebie o własnym wkładzie dla przyszłości państwa. On przeszedł przez uliczne walki 18-20 lutego 2014 roku i od pierwszych dni brał aktywny udział wojnie na Donbasie  w składzie Ukraińskiego Ochotniczego Korpusu.

12 października 2014 roku Andrzej Witwicki wziął ślub z Aleksadrą Honczaruk w Grecko-katolickiej cerkwi w Pokrowsku na bazie Ochotniczego Ukraińskiego Korpusu “Prawy Sektor” w obwodzie Dniepropetrowskim. Ślubu udzielił o. Piotr Starszy kapelan 5-go Oddzielnego Batalionu Ochotniczego Ukraińskiego Korpusu “Prawy Sektor”. 27 maja 2015 roku urodziła się córeczka - Nadijka.

«Speaker» tak nazywali go przyjaciele, był kierownikiem szturmowej jednostki «Czerepachy» (Żółwie) Ochotniczego Ukraińskiego Korpusu “Prawy Sektor». Andrzej zginął 16 stycznia 2018 roku w Awdijiwce w sercu Wyzwoleńczej wojny.
Детальніше