Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів

Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів народився 13 серпня 1926 року в м. Станиславів (Івано-Франківськ). Батько – Вінтонів Іван Пантелеєвич, уродженець м. Станиславів, проживав на вул. Довга (будинок знаходився на місці теперішньої ЦНІП). Мати – Вінтонів (з дому Принхан) Пелагея Григорівна (з Гірки). Проживала сім’я Вінтонівих в м. Станіслав, вул. Надрічна, 8/1.   Іван Вінтонів закінчив гімназію, працював колійовцем і утримував сім’ю, що складалась з дружини Пелагеї, доньок Євгенії Вінтонів (Артамошкіна), Ярослави Вінтонів (Двулят), Божени Вінтонів (Русанова).

Богдан Вінтонів навчався в початковій школі в м. Станіслав, де прийняв перше причастя 11.06.1936 р. о. Юліан Вальницький. Згодом – навчання у гімназії та вступ у фармакологічну школу, де і став членом ОУН, писав і розповсюджував листівки на патріотичні теми у боротьбі як із німецькими, так і з російськими окупантами.  

У травні 1948 року, виконуючи завдання ОУН, придбав і передав у боївку друкарську машинку. В будинку сім’ї Вінтонівих на вул. Надрічній, 8 в м. Станіславі був державний архів УПА. 

1 листопада 1948 року був арештований НКВД. 5 березня 1949 року воєнним трибуналом НКВД Станіславської області був засуджений по статті 20-54-Іа до 10 років позбавлення волі і статті 54ІІ УК УССР з конфіскацією майна. Покарання відбував у Воркуті працюючи в шахтах. 

Звільнений 12 червня 1956 року. Утримувався під стражею 7 років 7 місяців 11 днів. Реабілітований Богдан Вінтонів прокуратурою Івано-Франківської області 17 квітня 1991 року (№ 1032/91). Така ж участь наздогнала цілу сім’ю Вінтонівих. 

Батько Богдана Вінтоніва, Іван Пантелеєвич Вінтонів, був також заарештований і засуджений трибуналом на 10 років. Покарання відбував у Казахській ССР в м. Джезкадган. Туди ж етаповано заарештованих двох сестер Богдана Вінтоніва: Євгенію та Ярославу Вінтонів (1923 р. н., в заміжжі Двулят), яка в дорозі примерзла до лавки і захворіла на бронхіальну астму. Коли батько, Вінтонів Іван, по тюремній пошті дізнався, що в лазареті по приїзді лежить його хвора донька, то намагався віддавати свій пайок, щоб хвора і знесилена донька вижила. Але невдовзі про це дізналося тюремне начальство і батька з донькою роз’єднали, а через хворобу Ярослава Вінтонів першою повернулась до Станіслава.

Друга сестра Богдана, Євгенія Вінтонів (1920 р. н.), навчалась у гімназії та медінституті, добре знала німецьку мову, також була членом ОУН і виконувала доручену їй роботу передаючи здобуту інформацію хлопцям в ліс. За це й була заарештована за статтею 20-54-Іа до 10 років ув’язнення. Покарання відбувала в Казахській ССР, приймала участь в масштабному Кінгірському повстанні, в якому загинуло багато засуджених політв’язнів. Їх живими давили танками, а нутрощі після цього намотувались на ланцюги танків. Євгенія Вінтонів брала активну участь у підготовці і безпосередньо у самому повстанні. Вона кинулась із пляшкою з горючою рідиною під танк, але Євгенію врятував від смерті і відтягнув у траншею її майбутній чоловік, який також був політв’язнем – Сергій Артамошкін. Він з першого курсу пішов добровольцем на фронт і попав у полон до німців, які проводили досліди над полоненими чоловіками, роблячи їх безплідними. Після звільнення Євгенія Вінтонів і Сергій Артамошкін одружились, дітей у цієї сім’ї не було. 

Мати Богдана Вінтоніва, Палагея Григорівна Вінтонів з донькою Боженою Іванівною Вінтонів (1945 р. н.), якій було на той час 3 роки, вивезли на поселення в Красноярський край на Абакан. З ешелону жінок з дітьми викинули на сніг, де не було нічого підготовленого для життя людей. Тому нещасні жінки утворювали коло, всередину кола ховали дітей і своїми тілами їх зігрівали. Інша група жінок вирубувала в снігу землянки і матері так чергувались, щоб вижили діти. Потім вже валили ліс і будували зруби. 

Лілія Сліпенчук (донька Богдана Вінтоніва), бачила під шкірою на руках у бабусі дротики, які хірурги вже після повернення до Станіслава відмовлялись витягати, бо вважали, що з ними вона вже буде помирати. 

Будинок Вінтонівих, коли вивезли всю сім’ю, конфіскували і поселили туди приїжджого міліціонера з сім’єю. Після звільнення, члени сім’ї Вінтонівих по черзі стали повертатись додому в м. Станіслав, а жити не було де. Їх не прописували, неможливо було зняти житло і влаштуватись на роботу.

Батьки Богдана Вінтоніва орендували житло біля вокзалу і лише в 1963 році їхній будинок віддали. Богдан Вінтонів у Воркуті познайомився і покохав таку ж політув’язнену Оксану Зенюк, землячку із Станіслава. 20 вересня 1956 року вони одружились. Ще у Воркуті у них народилась 15 грудня 1957 року єдина донька Лілія Богданівна Сліпенчук, яка і зараз проживає в м. Івано-Франківськ за адресою вул. Довга, 83/29. Лілія Сліпенчук має двоє дітей: син Ростислав Володимирович Сліпенчук (1980 р. н.) та донька Юлія Володимирівна Сліпенчук (1988 р. н.). 

Внуків до безтями любили бабуся та дідусь - Оксана та Богдан Вінтоніви, - і мріяли, що вони будуть жити у вільній, багатій, перспективній державі Україні. Внуки також виросли патріотами своєї Батьківщини, як їхні бабуся та дідусь. 

Богдан Іванович Вінтонів був членом організації політв’язнів та організації «Меморіал». Після звільнення і повернення до Станіслава працював майстром художньо-виробничого комбінату, часто хворів. Помер 6 травня 2005 року у м. Івано-Франківськ, похований на цвинтарі у Княгинині. Проживала сім’я Вінтонівих за адресою: вул. Довга, 83/32, м. Івано-Франківськ.

Володимир Нестеренко народився 17 жовтня 1937 року в селі Олександрівка Запорізької області.

Протягом 1962 - 1987 років працював режисером Івано-Франківського музично-драматичного  театру та, нетривалий час, – головним режисером Закарпатського  театру  у місті Ужгороді.

Вистави, поставлені Володимиром Михайловичем, завжди відзначалися чіткою ідейною позицією і цікавим художнім вирішенням. За роки роботи в Івано-Франківському театрі він здійснив постановку понад 70-ти вистав. Серед яких: «Лиха доля»  М. Старицького, «Летюча миша» Й. Штрауса, «Безталанна» І.Тобілевича, «Для домашнього вогнища» І. Франка, «Пам’ять серця» О. Корнійчука, «Горлиця» О. Коломійця, «Далекі вікна» В. Собка, «Троє» В. Ларченкова, «Країна Айгюль» М. Каріма тощо.  

Зокрема, за постановку вистав «Горлиця», «Страшна помста», «Далекі вікна», «Країна Айгюль»,   «Безталанна» режисера-постановника Володимира Нестеренка було відзначено преміями Міністерства культури України та іншими високими державними нагородами.

Створена у 1968 році спільно з  головним режисером Івано-Франківського театру, народним артистом УРСР Віталієм Смоляком та очолювана Володимиром Михайловичем акторська студія при театрі, виховала цілу плеяду акторів, якими пишається  український театр та прикарпатська сцена. Серед вихованців наші сьогоднішні корифеї: народний артист України Олександр Шиманський, заслужені артисти  України  Жанна Добряк-Готв’янська та Ганна Бабинська.

У 1988 році  зусиллями Володимира Нестеренка був створений перший в Україні

Театр фольклору, народних свят і видовищ, в якому, починаючи з відкриття 18 листопада першого сезону, і до 2004 року втілювались у життя творчі задуми митця сцени на посаді директора - художнього керівника. 

Останнє десятиліття свого життя Володимир Нестеренко присвятив молоді на викладацькій ниві в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника.   

Помер Володимир Михайлович Нестеренко на 77-му році життя в 2014 році.

Скульська Квітослава Базилівна народилася 6 квітня 1944 року в селі Демешківці Галицького району Івано-Франківської області в родині службовців. Закінчила музичне училище у м. Харкові та музично-педагогічний факультет Педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Працювала педагогом у школах Харкова , Львова та Івано-Франківська.

Квітослава Скульська сорок років віддала вихованню підростаючого покоління і паралельно двадцять років вела активну громадсько-політичну діяльність. Вісімнадцять років очолювала громадську організацію «Жіноча Громада» міста - філію Міжнародної організації ,зареєстрованої в ЮНЕСКО. Очолювана нею організація вела активну культурно-просвітницьку і благодійну роботу, приймала активну участь у Державних, просвітницьких і релігійних святах краю. Пані Скульська на всіх виборах до місцевих, обласних і Верховної Ради очолювала виборчі комісії або секретарювала. Як член УНП і НРУ була висунута кандидатом в депутати обласної ради, а також була довіреною особою депутатів Верховної Ради В. Костицького, М. Круця, кандидата в депутати Верховної Ради В. Ковальчука, активно підтримувала кандидатів на голову міста Б. Боровича, З. Шкутяка, В. Анушкевичуса. З-під пера Квітослави Скульської вийшли дві збірки: «Долі українських патріоток», «Славні люди нашого міста» до 350 -річчя м. Івано-Франківська.

Незламна патріотка, вона сміливо виступала на мітингах, зборах, згуртовуючи і закликаючи людей до боротьби за незалежність України. Вона створила осередок «Просвіти» ім. Т. Шевченка в ДМШ № З, де працювала і який був зареєстрований третім в м. Івано-Франківську. В цій школі вона очолювала фольклорний колектив, який займався поверненням народних традицій, вертепів, вечорниць, свята Миколая, гаївок.

Під її орудою було поставлено дві опери : «Коза-Дереза» М. Лисенка і «Троянда і Самітник». У «Світлиці» «Жіночої Громади» міста створеної К. Скульською відбувалися літературні вечори, презентації книжок, вшановувалися імена і подвиги воїнів ОУН-УПА, відзначалися ювілеї славних людей міста.

«Жіноча Громада» міста багато років опікується дітьми -сиротами, співпрацює з товариством допомоги сиротам України в Нью-Йорку.

Квітослава Скульська отримала понад 40 грамот за свою діяльність, годинники від президентів Л. Кучми, В .Ющенка, орден С. Бандери, медаль до 10-річчя УРП, відзнаку міського голови «Сила і міць», медаль «Помаранчевої революції».

Важка хвороба скувала її тіло , але дух її до останніх днів був незламним. Не виходячи з дому вона продовжувала писати статті, в телефонному режимі давати поради , консультації і боротися за свою Україну. 

Померла пані Квітослава 29 серпня 2013 року на 69 році життя.

Народився 27 квітня 1936 у місті Іртишськ (Казахстан). За радянських часів працював на склодзеркальному заводі, вчився у педагогічному інституті (нині Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника), працював у навчальних закладах

Закінчив історико-філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. 25 років працював в системі туризму та екскурсій. Інвалід 2-ї групи.

У роки незалежності України розпочав громадську діяльність у товаристві «Меморіал».