Отець Зіновій Касько народився 12 грудня 1960 р. у с. Бринь Галицького району Івано-Франківської області. У 1978 році завершив Комарівську середню школу.

У 1990-х роках майбутній душпастир почав цікавитися малярством. Він виконував замовлення від церковних громад та приватних осіб. Перші визначні роботи – намісні ікони для церкви Верховних апостолів Петра і Павла у с. Височанка. Найбільші з них — розпис храму Воздвиження Хреста Господнього у с. Перлівці, а також храму святого Архистратига Михаїла у с. Нові Скоморохи. Також брав участь у виготовленні іконостасу для новозбудованої церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці у с. Боднарів Калуського району. Одночасно з працею над іконостасом став регентом  місцевого парафіяльного хору.

Через іконопис відчув потребу в глибшому пізнанні віри і поклик до священства. У 1992 році вступив до Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту. У цей період о. Зіновій був автором проєкту і керівником будівництва каплички на честь святого Юрія у одній із військових частин.

Дияконські свячення отримав 12 лютого 1996 року у храмі Царя Христа з рук світлої пам’яті Владики Софрона Дмитерка, Єпископа Івано-Франківського (1973-1997 рр.), а пресвітерські — 6 травня цього ж року у монастирському храмі в Гошеві, що на Ясній горі.

У 1996 році був призначений адміністратором парафії св. Архистратига Михаїла с. Середній Угринів. У 1997 році обійняв уряд адміністратора парафії св. Миколая с. Павлівка, а у 2001 році став адміністратором парафії Покрови Божої Матері с. Радча.

У 2009 році Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин іменував священника адміністратором парафії с. Угринів, Лисецького протопресвітеріату. Наступного року о. Зіновій став парохом парафії Покрови Божої Матері с. Радча, яка стала останнім місцем його служіння.

Певний період виконував уряд голови Катехитичної комісії та Комісії сакрального мистецтва Івано-Франківської Єпархії УГКЦ. У цей час долучився до проектування Богослужбової каплиці у с. Середній Угринів, капітального ремонту церкви Св. Миколая у с. Павлівка. Також брав участь у проектуванні та будівництві храму Покрови Пресвятої Богородиці у м. Львів. Курував проєкти зі збереження, реставрації та відновлення пам’яток сакрального мистецтва. Його рукою оздоблені численні храми Івано-Франківщини та Львівщини, також написані ним ікони прикрашають храми громад УГКЦ в діаспорі.

Справою життя стала відбудова храму Покрови Божої Матері у с. Радча. У цей проєкт о. Зіновій вкладав увесь свій талант, організаторські та творчі здібності. Впродовж років провадив молитву з медальйоном з Гарабандалу, гуртуючи в спільній молитві багатьох вірних.

За активне та плідне душпастирське служіння о. Зіновій був нагороджений золотим хрестом у 1996 році, золотим хрестом з прикрасами у 1999 році, а також у 2006 році високою церковною нагородою — мітрою.

Разом з дружиною Галиною виховали трьох доньок, а також о. Зіновій став добрим батьком для своїх зятів-священників і люблячим дідусем для 3 онуків. Став прикладом та духовним наставником для багатьох: священників, монахів, монахинь та усіх свої парафіян. 

Калинюк Василь Михайлович народився 23 серпня 1989 року. Дитинство провів у місті, але часто їздив до села. До третього класу навчався в школі №8, згодом — у школі №16.

З дитинства захоплювався риболовлею, любив ходити до лісу по гриби. Був надзвичайно позитивною, дружелюбною й щедрою людиною. Веселий, простий у спілкуванні, завжди підтримував гарний настрій у колективі Мріяв стати пілотом дронів. Навчання проходив в Івано-Франківську та в Англії Брав участь у бойових діях у Запорізькій області

Служив у складі 141-ї бригади, 453-го окремого піхотного батальйону. Мав військове звання старший солдат, позивний — Кент. Загинув 28 травня 2024 року в селі Роботине, Запорізької області. За свою мужність і відвагу був нагороджений відзнакою міського голови «За честь і звитягу»

Його улюбленим словом було: «Козаче!» — саме так він вітався з друзями та побратимами, залишаючи теплу згадку у серцях кожного, хто його знав. Василь був воїном із великим серцем і щирою любов’ю до України. Відданий своїй справі, сміливий, дисциплінований, він завжди залишався на передовій — не лише в бою, а й у людських стосунках. Василь назавжди залишиться у пам'яті як справжній козак — світлий, добрий, вірний.

Андрій Васильович Куровець народився 8 жовтня 1987 року в місті Івано-Франківськ у великій та дружній родині. Андрій зростав разом з братами і сестрами,з ранніх років звик до відповідальності, взаємопідтримки й праці. Родина була Аля нього найбільшою цінністю та опорою

Початкові класи Андрій навчався у школі №8, а згодом продовжив навчання ушко- лі №16, де формувався як особистість чесна, спокійна та працьовита. Вчителі й однокласники згадують його як доброзичливого, щирого та неконфліктного учня У дорослому житті Андрій був трудолюбивим і відповідальним. Він любив вечірні прогулянки, музику, цінував прості радощі життя.

Андрія вирізняли доброта, щедрість і відкритість до людей. Він завжди був готовий допомогти, не чекаючи нічого навзаєм. Андрій мріяв створити власну сім'ю, мати дім, наповнений любов'ю та теплом. Проте через складну долю та життєві обставини ця мрія так і не здійснилася.

Коли Україна постала перед загрозою, Андрій без вагань став на її захист. Він проходив службу у складі 102 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України, 78 батальйону.

10 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання Андрій отримав важке поранення. Вісім днів лікарі боролися за його життя, і він мужньо боровся разом із ними

19 вересня 2024 року Андрій Куровець загинув, віддавши своє життя за свободу та незалежність України.

Козак Ігор Іванович народився 27 липня 1973 року в місті Івано-Франківську. Навчався у середній школі №17. У юнацькі роки займався боксом, що сформувало в ньому витримку та силу характеру.

Після закінчення професійно-технічного училища №15 здобув фах автослюсаря-механіка, який любив та розвивав усі роки до початку війни. 

У 1998 році одружився. Разом із дружиною Іриною виховав двох синів — Назара та Андрія. Дуже поважав, любив своїх батьків, брата Олега, всю родину Для своєї родини він був надійною опорою, прикладом відповідальності, чесності та працьовитості.

До початку повномасштабної війни жив мирним життям: працював, будував плани, дбав про сім’ю. Коли Україна опинилася в небезпеці, Ігор Іванович добровільно став на її захист.

Проходив військову службу у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади на посаді сержанта, командира стрілецького відділення 1-ї стрілецької роти 3-го взводу. Серед побратимів користувався повагою як мужній, відповідальний і надійний воїн. Впродовж служби перебував у багатьох гарячих точках.

Упродовж служби перебував у багатьох гарячих точках. Уся родина, друзі та знайомі з нетерпінням чекали на кожен дзвінок після його виходів із позицій, адже він постійно перебував на нулі.

Останній телефонний дзвінок від нього був 17 січня 2023 року: «Ми йдемо в бій, передзвоню».

22 січня 2023 року родина отримала страшну звістку — Ігор Козак вважався зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що він загинув 20 січня 2023 року під час виконання бойового завдання проти російської федерації поблизу населеного пункту Краснополівка Бахмутського району Соледарської територіальної громади Донецької області.

Юрчишин Володимир Русланович, позивний «ЗІЛ», старший солдат військової частини А 4809, військовослужбовець 1-ї роти.

Навчався у середній школі №17, згодом — у СПТУ №13, де здобув фах автослюсаря та рехтувальника автомобілів.

Проходив військову службу в лавах Збройних Сил України, зокрема у Київському батальйоні швидкого реагування при Генеральному штабі Армії. За сумлінну службу отримав звання старшого солдата.

У лютому 2023 року був призваний на захист України. Брав участь у бойових діях у районах населених пунктів Часів Яр, Бахмут та Костянтинівка.

Володимир Юрчишин загинув 1 липня 2023 року під час виконання бойового завдання, не доживши до свого 35-річчя.

Володимир був добрим, чуйним, життєрадісним і завжди готовим прийти на допомогу. Світла пам’ять Захиснику України.