Парфан Євгеній Олександрович народився 20 серпня 1984 року в місті Івано-Франківську.

14 квітня 2025 року він героїчно загинув у Донецькій області, віддавши своє життя за свободу та незалежність України.

Євгеній проходив військову службу солдатом, кулеметником 1-ї стрілецької роти 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго. До лав Збройних Сил України став 24 квітня 2024 року.

Навчався у загальноосвітній школі №17, після закінчення якої вступив до Галицької академії. У мирному житті працював будівельником в Україні та за кордоном.

Понад десять років Євгеній прожив у щасливому шлюбі зі своєю коханою дружиною Оксаною. Разом вони виховали двох дітей — донечку Яночку та сина Артурчика. Він був турботливим батьком, люблячим сином, надійним братом і вірним другом.

Під час служби Євгеній знайшов справжніх, відданих побратимів. У пам’яті всіх, хто його знав, він залишиться мужньою, сміливою, доброю, світлою та щирою людиною, завжди відкритою до людей. Він щиро любив природу, гори, збирання грибів, тварин, а в юності захоплювався грою в баскетбол.

Ціною власного життя Євгеній захистив нас і нашу Батьківщину.

За особисту мужність і героїзм він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та медаллю «За честь і звитягу».

Похований Парфан Євгеній Олександрович на Алеї Слави міського кладовища.

Марцінко Володимир Петрович народився 7 травня 1991 року в місті Івано-Франківську. Навчався у школі №17, яку закінчив у 2008 році.

Після школи вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де здобув вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання» та отримав кваліфікацію бакалавра фізичного виховання.

Військову службу проходив в одній із військових частин Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Володимир Петрович був мобілізований до лав Збройних Сил України та проходив службу у військовій частині А-1349.

Обіймав посаду солдата-навідника 4-го зенітного артилерійського відділення 1-го зенітного артилерійського взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї 4-го батальйону охорони військової частини. Був відряджений до складу зведеної бригади Повітряних сил ЗСУ та виконував бойові завдання на одній із найскладніших ділянок фронту.

Володимир Марцінко був розумною, чесною, доброю, спокійною та розсудливою людиною. Мав життєві плани, прагнув розвиватися, мріяв подорожувати та досягати поставлених цілей.

З початком повномасштабної війни він свідомо став на захист України, проявивши мужність та відповідальність.

Володимир Марцінко загинув 25 березня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мар’янка Донецької області.

Указом Президента України посмертно присвоєно орден «За мужність» ІІІ ступеня!

Курій Роман Романович народився 11 червня 1964 року в селі Драгомирчани Івано-Франківського району у багатодітній родині.

Був пізньою дитиною, улюбленцем батьків і улюбленцем серед братів.

У 1971 році пішов до першого класу Драгомирчанської восьмирічної школи, де проявив себе як творчий, активний і товариський учень. Після закінчення 8 класів Драгомирчанської школи продовжив навчання у Лисецькій середній школі.

Роман був дуже харизматичною людиною, серед молоді мав авторитет і був душею компанії. Грав на баяні, гітарі та фортепіано, співав у шкільному хорі. Усі молодіжні вечори в селі не проходили без нього Роман завжди приносив гітару чи баян, і навколо нього гуртувалась молодь. І навіть будучи старшим, на Різдво він неодмінно супроводжував колядки звуками свого баяну, створюючи теплу, святкову атмосферу для односельців.

Після закінчення школи здобув професію електромонтера у професійно-технічному училищі.

Після навчання служив в армії.

У 1983 році одружився з коханою дружиною Оксаною, з якою прожив у шлюбі 40 щасливих років. Разом виховали двох синів і тішилися чотирма онуками. Для родини був опорою, прикладом гідності й любові до праці.

Після армії працював водієм у Тисменицькому СТ понад десять років, потім електриком у міськсвітлі та на Загвіздянському цегельному заводі. Також трудився на будівництвах у Києві, а останні десять років оператором на заводі «Імперово Фудз».

З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну сержант Роман Курій добровільно став до лав Збройних Сил України, служив у 7-му стрілецькому батальйоні в/ч А7091 як механік МРБ.

Брав участь у боях на Харківському напрямку у районах Барвінкового, Ізюма, Балаклії, Куп’янська, а також у населених пунктах Панютине, Іванівка, Новомиколаївка, Сеньок, Новий Бурлук, Довжик, Шипувате, Малі Проходи.

Згодом виконував бойові завдання на Донеччині в селах Зарічне, Колодязі та населеному пункті Невське (Сватівський напрямок).

Півтора року тяжких боїв підірвали його здоров’я, і Романа перевели на службу до Яворівського полігону (н. п. Немирів, в/ч 4940), де він прослужив два місяці і саме в день відправки знову на схід, на лінію фронту, його

життя обірвалося.

18 жовтня 2023 року, на 59-му році життя, зупинилося серце сержанта Романа Курія.

Помер від легеневої кровотечі, так і не дочекавшись омріяної Перемоги.

Він був гідним сином України, відданим сім’янином і справжнім патріотом, який боровся за мирне майбутнє свого народу.

Вічна пам’ять Герою.

Слава Україні!